Так хто ж насправді придумав борщ?

Питання риторичне і не має відповіді. Адже те, що ми сьогодні називаємо борщем – страва відносно молода. А її попередні варіації, так, вони корінням сягають сивої давнини, але чи був то той самий борщ, яким ми його сьогодні любимо?

борщ - найсмачніша страва у світі

Почнемо з того, що основні овочеві культури, що входять до рецептури борщу, мають середземноморське походження. Капуста, буряк та цибуля культивувалися ще древніми греками та римлянами. Саме завдяки їм ця городина ввійшла до вжитку у всій Європі. І, відповідно, ще за античних часів з цієї городини варили супи, приправляючи прянощами. Так само охоче на Апеннінах частували ся свининою та салом. І варили юшки на свинячому бульйоні із буряком та капустою, із цибулею і кропом. Але чи був то борщ? І наскільки сучасний український борщ може вважатися нащадком та спадкоємцем тих “борщів”?

Існує глумлива версія, поширювана насамперед тими, хто заперечує усе українське, що, мовляв, це чи то греки, чи то фракійці занесли рецепт борщу в Крим, де він тривалий час ховався у стінах грецьких полісів і лише за багато століть був привезений в Малоросію чумаками. І, відповідно до авторів, а чи має право борщ називатися українським, а українці чи мають підстави для гордощів за свою національну страву.

Версія так собі, враховуючи, що рецепт українського борщу, окрім згаданих інгредієнтів, включає також і картоплю, томати і, подекуди, квасолю. А цих овочів не знали за часів Боспору та Понтікапею, ані давні греки, чи римляни у метрополії, ані давні колоністи Криму. Крім того, грецькі поліси у Криму були знищені або ж втратили значення і розчинилися у вирі історії ще під час великого переселення народів, тобто задовго до того, як склалась українська нація. На кримські землі прийшли тюркські народи із своєю кухнею, а античні середземноморські рецепти канули у Літу разом із полісами. Тобто жодним чином не могли греки чи римляни навчити українців варити борщ.

Червоний буряк та капуста прийшли на наші землі у середньовіччі з Західної Європи. Дещо довше подорожували до України картопля і томати, що були завезені конкістадорами до Старого Світу з Південної Америки. Лише у XIX сторіччі ці овочі набули поширення в наших краях. І, власне, саме в ті часи і починається сходження до світового кулінарного Олімпу українського борщу!

Більш ранні згадки про борщ мають відношення до зовсім іншої страви. І неважливо, чи то був борщ з борщівника, чи то був “бор-щъ”, тобто “червоні щі”. Будь яка етимологія нічого не варта, оскільки стосується зовсім іншого “борщу”.

Національні варіації борщу, які є у сусідніх слав’янських народів, так, вони мають кулінарну цінність і навіть подібність до нашого борщу, але саме український борщ здобув всесвітнє визнання і саме він – це окрема самодостатня страва, що в усьому світі ассоціюється із смачним словом “борщ”. Якщо взяти найбільш поширену рецептуру (взагалі то є не менше 70 рецептів борщу по-українськи), то за складом продуктів та алгоритмами приготування українського борщу немає аналогів у інших народів. То ж казати, що хтось навчив українців готувати борщ – то смішно. Посміємося!

І, до речі, в нас у VD Restaurant Park сьогодні на бізнес-ланч – саме борщ по-українськи. Або просто борщ 🙂

 

Швидка кава по-міланськи

Батьківщина еспресо – Італія, а як бути точним, то Мілано. Саме тут у 1901 році інженер Луїджи Беццера створив першу еспресо-машину. Ручну. У 1947 році міланський бармен Акіллє Гаджіа винайшов напівавтоматичну машину. А у 1961 році фірма Faema розпочала випуск автоматичних машин. Звісно ж ця фірма також розташована в Мілані і, до речі, досі випускає еспресо-машини.

еспресо у Києві

Сьогодні кава є другим у світі за обсягом споживання напоєм. Першим є вода. А безумовним чемпіоном серед різновидів кави є еспресо. Кава по-швидкому. Які наразі є різновиди еспресо?

Звичайний еспресо або еспресо нормалє – то 30 мл напою, приготованного у кавомашині за температури +90˚C та тиску 9 бар.

Подовжений еспресо або еспресо лунго – це звичайний еспресо, розбавлений окропом до об’єму 75—95 мл.

Американський еспресо або ж еспресо американо – це, як жартують італійці, розбавлений еспресо лунго. Тобто – ще більше води – аж до 120-150 мл.

Подвійний еспресо або еспресо допіо – за тих самих об’ємів, як звичайний еспресо вирізняється міцністтю через подвійну порцію меленої кави для приготування напою.

Еспресо ристрето (“вузький”)– на звичайну порцію кави для еспресо береться вдвічі менша кількість води, тобто близько 15 мл. У підсумку отримують дуже міцний напій.

Еспресо мак’ято – це еспресо, поверхня якого підфарбована 1 столовою ложкою збитого молока. Італійською “макіато” означає плямистий.

Еспресо кон-пана або еспресо з вершками або еспресо таца д’оро (“золота чаша”) – це еспресо зі збитими вершками.

Еспресо романо або еспресо по-римськи – звичайне еспресо зі шматочком цедри лимону.

Еспресо корето або ж приправлений еспресо – еспресо, до якого додають лікер або горілку, грапу.

Завітайте до VD Restaurant Park і запитайте нашого баристу, що він Вам порадить. Не пожалкуєте!

P.S.: Якось автору довелося зустрічати теплий січневий ранок у Мілано. Що тут скажеш – італійці справді схиблені на каві. Зранку усі без винятку смакують еспресо. Яке варять на кожному кроці – у крамницях, пекарнях, аптеках, книгарнях, вуличних ятках, газетних та тютюнових кіосках, не кажучи вже про числені кав’ярні, піццерії, траторії та желатерії. Як на мене, тубільці дещо зловживають міцною кавою, та й взагалі, італійська кава сильно пересмажена і гірчить. Але ж то вже питання смаку.

Випірнувши з метро на площі перед Дуомо ді Мілано, довго вагався, до якої черги за еспресо приєднатися – перед сувенірним кіоском чи біля перукарні. Оцінивши розгублений вигляд явного туриста, що якогось дідька спозарання вештається по Пляса дель Дуомо із сноубордом у руках, з машини “Гуардія ді фінанца” (це різновид місцевої поліції) непоспіхом виповзла білявка та направила мене до маленької книгарні за рогом.

Сама крамничка ще була зачинена, але через відкрите віконечко заспаний хлопчина вже продавав ранкові газети та, звичайно ж, еспресо. Яке можна було поспіхом проковтнути на автобусній зупинці поруч (що більшість перехожих і робило), або ж смакувати ним за маленьким столиком, що приткнувся під крамницею на тротуарі. Дивне місце, той Мілано…

Крем-суп чи суп-пюре?

Чи є різниця? Так, є. Крем-суп більш м’який і однорідний за консистенцією. Доволі часто кухари додають у крем-суп вершки, щоб зробити його ще більш ніжним.

крем-суп томатний

Найулюбленіші крем-супи у світі – з броколі, білої квасолі, шампіньйонів, спаржі, кольорової капусти, авокадо з цукіні, буряка (дуже корисний супчик!), сиру, а також класичний французький крем-суп з картоплі та не менш класичний іспанський гаспачо.

Щодо останнього. Незважаючи на співочу назву це – звичайнісінький томатний суп-пюре, але з деякими піренейськими витребеньками. По-перше, в Андалузії, звідки, власне, й походить гаспачо, страву роблять дуже пряною: додають кінзу, трішечки оливкової оливи, червоного винного оцту, кілька крапель табаско. Такий собі смаковий 3Dефект. Сам крем-суп готують з свіжих томатів, додаючи цибулю, огірок та солодкий перець, можуть додати часнику. Зварену страву дуже мілко перетирають до стану крему. Потім гаспачо охолоджується, і це по-друге. Адже у спекотний севільський південь нема краще страви, ніж холодний гаспачо.

За переказами літописів, до вояжу Колумба, коли у Старому Світі не було ані томатів ані перцю, в Андалузії готували з хліба, часнику, оливкової олії та оцту так званий білий гаспачо – ajo blanco. Нібито цю страву придумали ще римські легіонери, що квартирували у Севільї і у літню спеку готували окрошку з усього, що входило до денної солдатської пайки.

Як би там не було, а коли конкістадори привезли до Європи помідори, то над світом зійшла зірка гаспачо. Сьогодні це – одна з наймодніших у світі перших страв, що вже казати про Іспанію! Зрозуміло, що гаспачо готують в різних провінціях Іспанії по різному, і нема певного усталеного рецепту. Як і дуже тоненька межа лежить між гаспачо і просто томатним крем-супом.

До речі, класичний крем-суп з томатів саме сьогодні буде на бізнес-ланч у VD Restaurant Park. Скуштуйте!

Експрес-бризоль

Якщо Вам цікаво, що то за страва така – бризоль, то ось Вам наша відповідь: такої страви взагалі в природі не існує! Адже бризоль – це не страва, а спосіб приготування. У перекладі з французької означає “у яйці”. А що саме у Вас буде бризоль: Ваша страва – Ваша справа!

швидко приготувати сніданок - це просто

Непоганий варіант на сніданок – експрес-бризоль по-пущєводицьки. Інгрідієнти – курячий фарш, 2-3 яйця, трохи вершків (молоко також підійде, але ж з вершками буде смачніше), трохи борошна, маленький зубик часнику, маленький квашений огірок, сіль, перець, листочок-два зелені. Так, ще не завадить й кілька невеликих помідорок, а як є у холодильнику плавлений сирок, то взагалі – супер!

Збиваємо виделкою у глибокій тарілці яйця, додаємо туди вершки і потрохи борошно (зовсім трохи), солимо, перчимо, ретельно збиваємо. У отриманому ль’єзоні вимочуємо фарш і ліпимо з нього щось схоже на великий млинець. На розігріту пательню із олією (непогано для смаку ще й додати трохи вершкового масла або й маргарину) виливаємо залишки ль’єзона, а на нього викладаємо наш млинець з фаршу. За потреби розім’яти фарш дерев’яною лопаткою ще й на пательні, щоб він “розлігся” максимально широко. На фарш кидаємо дрібні шматочки огірка, часнику, помідорчика і трохи потертого сиру. Як знизу омлет схопиться, обережно лопаткою складаємо його удвічі. Нехай кілька хвилин смажиться на одному боці, потім перевертаємо на інший. Як зовні наш бризоль вкриється духмяною скоринкою, перекладайте його на велике блюдо і мерщій до столу. Зверху на страву можна викласти трохи зелені, змазати сметаною чи майонезом, поруч викласти порізані помідорчики і залишки сиру. Смакувати вдвох, запивати томатним соком. А потім – мерщій на роботу!

Це – експрес рецепт на ранок, адже приготування займає 15-20 хвилин. А як бажаєте скуштувати справжній куриний бризоль від професіоналів – ласкаво просимо до VD Restaurant Park!

Spaghetti à la Bolognese: що може бути простіше?

Так, паста по-болоньськи – це одна з найпростіших у приготуванні італійських страв. Між нами, мова швидше йде про соус болон’єзе. А паста – вона кругом паста, що в Києві, що у Болон’ї.

паста болон'єзе

Отже, потрібно десь із півкіло м’ясного фаршу, стільки ж томатів, велика морквина, велика цибулина, 3-4 зубчики часнику, 2 столових ложки сушеного базиліку, сіль та перець. Якщо нема базиліку – плюньте, йдіть до крамниці й купіть пельменів – бо без базиліку болон’єзе апріорі неможливе.

Отож, дрібно шинкуємо цибулю та моркву, і трохи підсмажуємо на олії (можна, звичайно, на оливковій, але якщо без витребеньок, то й звичайна соняшникова цілком підійде). Потім викладаємо смажені овочі на тарілку, і в тій самій олії смажимо фарш, ретельно перемішуючи, аби не було грудок. Як фарш майже готовий, додаємо на пательню перетерті або мілесенько порізані томати і смажені овочі. Тушкуємо під кришкою, час від часу помішуючи. Десь за півгодини додаємо базилік та подрібнений часник. Хвилин 10 ще томимо на слабкому вогні. За цей час в нас вже мають дійти готовності спагеті (на таку кількість соусу десь 400-500 грамів, тобто стандартна пачка). Викладаємо  спагеті на тарілку, зверху вкриваємо густим шаром соусу, прикрашаємо гілочкою м’яти або рукколи і… Per favore, vai al tavolo!

Усе готово, можна починати смакувати. Як заплющити очі (від задоволення), то можна уявити себе у маленький вуличній кав’ярні напроти Базиліки Сан Петроніо у Болон’ї, або ж на розі вулиць дель Гасто та Замбоні, прямо напроти бібліотеки Болоньского університету. Смачного!

Террін на крутоні vs. паштет на грінці

От кажуть, ну навіщо оці витребеньки? Який, до смаку, террін на крутоні, хіба не простіше казати просто “по-нашому”: паштет на грінці? Давайте розберемося…

Смачний террін на крутоні

По-перше, паштет – це також слово (як і страва) іноземного походження. На наші терени прийшло з Німеччини (Раstеtе) і означає слоєний пиріг із м’ясним начинням. Паштет відрізняється більш м’якою та однорідною структурою, переважно складається з добре перетертого тушкованого м’яса або птиці (а частіше – печінки) із додаванням овочів, переважно значної кількості вареної моркви, а також цибулі. До німців слово та рецепт потрапили з Франції, де страва називається Pâté. Саме пиріг, або пиріжок, у цьому випадку його називають Petit pâté. Самостійною стравою, без тіста, паштет став відносно недавно.

Террін, хоча і найближчий родич паштету, але є дещо окремою стравою. Первісна назва – Pâté en terrine – означає “паштет, запеченний у терріні” – тобто грубому жаростійкому казані з глини (пізніше з чавуну).  Назва посуду для приготування походить з регіону Турені (у долині річки Луари) і згодом поширилася і на саму страву. Террін відрізняється від паштету більш грубою структурою. Після приготування террін витримують у холоді і подають до столу завжди холодним. Щоб страва не псувалась і довше зберігала соковитість, її “огортають” у желе.

Існує ще й різновид терріну – рійет (Rillete). Перед запікання рійет довго тушкують у власному соку, потім перекладають у маленькі горщики і заливають жиром, після чого витримують у холодному місці до кількох тижнів для “визрівання”. Фактично, рійет дещо наближений до звичної нам “тушонки”, лише м’ясо трішке дрібніше нарізане. Десь посередині між рійетом та “тушонкою” знаходиться рійон (Rillons). Ця страва також походить з регіону Турені і готується з дрібнонарізанного “королівського” м’яса – свинини. Між іншим, старофранцузське rille означає “шмат свинини”. Коли римляни прийшли в Галію, вони серед іншого, познайомилися із старовинною туронською стравою рійон – маленькими шматочками м’яса, тушкованними на повільному вогні, а потім залитими свиним жиром. Великий римський письменник, оратор, політичний діяч та неабиякий поціновувач смачної їжі, Катон Старший (234-149 до н.е.), навіть писав про цю страву у своїх працях. А пан Бальзак (між іншим, сам родом з Турені), так описував рійон: “…ці маленькі шматочки свинини, за смаком схожі на трюфелі…”. Такі рекомендації краще за інші передають смак туренської кухні.

Але ж повернемося до терріну. Террін у виконанні кухарів VD Restaurant Park – це ніжна свиняча або ж куряча печінка, тушкована та перетерта із овочами. Вона подається у вигляді невеличких шматочків, зручних для нарізання. Із терріном подаються мініатюрні шматочки м’якого вершкового масла та кілька листочків зелені. І, звичайно ж, поряд із терріном завжди мають бути крутони.

Чим крутон відрязняється від грінки? Та майже нічим! Хіба що більш легкою фактурою спеціально спеченого для крутонів багету, легкою обжаркою, спеціальними розмірами  і… власне й усе. Така собі гламурна гріночка. За франузською традицією, крутон слугує спеціальною “підставочкою”, що використовується для подачі на ній вишуканих або екзотичних закусок. Як-от, наприклад, смачного терріну.

Картопля і селяни

Мабуть досить дивно взнати, що чимало страв, що вважаються національними, готуються з продуктів, які відносно недавно з’явилися у наших землях. Зокрема томати, квасоля, кукурудза, тощо, увійшли в українську кухню відносно пізно, коли вона вже сформувалась. Найяскравіший приклад – картопля. Картопля є в більшості страв: вареники, галушки та пиріжки з картоплею, деруни, запіканки, книдлі, товчена у пюре; смакує варена, смажена та запечена; вона в борщі та в юшках, у вишуканих святкових та повсякденних стравах. І це при тому, що історія “земляного яблука” в наших палестинах заледве перевалила за 200 років.

Батьківщиною картоплі є Південна Америка. Індіанці картоплю вживали вареною, а також сушили її і у такому вигляді навіть використовували як гроші. Сушена картопля називалась “чуньо”. “Сушене м’ясо без “чуньо” подібне до життя без кохання” — це індіанське прислів’я зберіглося донині.

В Європі картоплю вперше згадано в книжці іспанського історика Педро Ч’єза де Лекон “Хроніка Перу”, що вийшла 1553 року в місті Севільї.  Тринадцятирічним хлопчиком Педро пробрався потайки на корабель конкістадорів, перших завойовників Південної Америки, і разом з ними опинився у Перу. Розповідаючи, як конкістадори 1536-го завезли цю рослину на свій континент, де Лекон зазначає: “Паппа — це особливий вид земляних горіхів. Зварені, вони стають м’якими, як печений каштан. При цьому покриті шкіркою, не товщою за шкірку трюфеля”.

За іншою версією, перша картоплина потрапила в Європу 28 липня 1586 року. До себе на батьківщину її завіз англієць Томас Герріот з Колумбії. Англійці вважають, що саме вони першими розсмакували смак картоплі і зробили його надбанням європейської кухні.

Та картопля, що потрапила до Іспанії, формою клубнів часто нагадувала людські фігурки, тож навіювала страх на забобонних жителів країни і не прижилася. В Італії перуанську “паппу” назвали “тартуфолі” — через зовнішню подібність до трюфелів. Звідти вона поширилася по всій Європі. Але її ще довго не їли. У Німеччині, приміром, картоплю спочатку вирощували задля квітів на клумбах перед палацами та в горщиках на підвіконнях. А позолочені плоди вішали на різдвяну ялинку. У Франції до кінця ХVІІ ст. квітами картоплі було модно прикрашати костюми й зачіски, складати з них букети.

На ринковій площі французького міста Мондид’є встановлено пам’ятник аптекарю Антуану Пармант’є (1737–1813). Завдяки його завзятій пропаганді французи почали масово вирощувати картоплю для їжі. Доти нею лише годували свиней. А прусський король Фрідріх Великий (1712–1786) іще раніше оголосив вирощування і споживання картоплі національним обов’язком німців. Саме цей овоч на початку ХІХ ст. в Європі спричинив демографічний вибух, кажуть експерти.

Російський цар Петро прислав в Росію з Голландії мішок “земляних яблук” десь наприкінці XVII старіччя, але там їх призначення не зрозуміли. Російська цариця Катерина ІІ, німкеня за походженням, 1765-го видала наказ відправити до всіх губерній “земляних яблук на розплід”. Та толком не пояснили селянам, ані як її правильно вирощувати, ані як споживати. Вони часто труїлися її зеленими ягодами, бо гадали, що саме їх слід їсти. Не приживалася картопля у середній  полосі. Урядове розпорядження 1841 року “О мерах к распространению разведения картофеля”, що зобов’язувало губернаторів звітувати про впровадження картоплі у Росії викликало так звані “картопляні бунти”. У північних губерніях імперії та на Приураллі й Поволжі проти картоплі повстали понад 500 тис. селян! Вони знищували картопляні поля й били чиновників. Серед противників “чортова яблука” вважалось, що картошка «есть посягательство на русскую национальность, что картофель испортит и желудки, и благочестивые нравы наших искони и богохранимых хлебо- и кашеедов». Крім росіян, бунтували марійці, чуваші, удмурти, татари, комі. Уряд вислав війська, запровадив розстріли.

В Україні картопляних бунтів не було. В нас її вперше посадили в 1805 році в Харківській губернії. Запорізькі козаки знали картоплю, але як трофей, який вони здобували в походах. Бульбу поступово впровадили здебільшого німецькі колоністи. Спочатку на Півдні — колишніх запорозьких землях. Саме слово “картопля” — перекручене німецьке “картоффель”.

Тарас Шевченко в написаному 1845 року посланні “І мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм” про це згадує:

І на Січі мудрий німець картопельку садить,
А ви її купуєте, їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна, що картопля родить?
Вам байдуже. Аби добра була для городу!

До появи в нас картоплі — у різних регіонах називають її бараболя, бандурка, бульба, рідше крумплі, ґрул’і, барабу́рка, бори́шка, бу́рка, гадабу́рка, мандибу́рка, рі́па.  — українці їли переважно каші з круп, страви з борошна й сирі та квашені овочі. Доки картопля не прижилася, в Україні її подекуди також називали чортовим яблуком, земляною грушею, ріпою диявола, собачими яйцями. Коли ж уже стала “другим хлібом” — завдяки вдесятеро вищій за зернові врожайності — про її походження заговорили інакше.

— Бог створив бандурку на то, щоб і бідняк мав із кого шкуру дерти, — приміром, казали на Лемківщині.

Протягом ХІХ ст. картопля поширилася в Україні від Карпат до Слобожанщини. Найкраще ж родить на Поліссі. Тут навіть є звичай: щоб картопля вродила велика, під час садіння треба вибрати найбільш огрядну жінку й декілька разів стукнути її дупою об землю.

Наша держава знаходиться третьому місці у світі за масштабом споживання картоплі на душу населення. У різних регіонах України середнє споживання на душу населення сягає ледь не 200 кг картоплі на рік. Лідерами серед бульбоїдів всеред українців є Полісся, Волинь, Прикарпаття, Поділля та Галичина.

У світі найбільші площі для посіву картоплі відведені в Китаї, саме тут та в Індії вирощується третина всієї картоплі в світі. Загалом на Зенмлі вирощують понад 300 млн. т картоплі на рік. Середня її урожайність — близько 100 ц/га. Для порівняння — лідери за цим показником (США, Нова Зеландія, європейські країни) збирають у середньому по 400 ц/га. Україна концентрує понад 6% світового (15% європейського) врожаю картоплі. Займаючи четверте місце у світі за обсягами – близько 20 млн.т. Середня урожайність картоплі в Україні становить близько 150 ц/га.

У жовтні 1995 року картопля стала першою рослинною, вирощеною в космосі. НАСА та університет Вісконсіна, Медісон, тестували нові технології з метою годування астронавтів у далеких космічних польтах, і в остаточному підсумку, годування майбутніх космічних колоній. Вирощувати батат НАСА вирішили через те, що на космічній станції або кораблі занадто мало місця для великої плантації з вирощування продуктів харчування.

Отакої… А в нас у VD Restaurant Park сьогодні на бізнес-ланч картопля по-селянськи…

Борщ на мапі України

Кажуть, що у кожному домі – свій рецепт борщу. Так воно, мабуть, і є. Але ми сьогодні не чіпатимемо це строкате розмаїття, а пройдемося по розмаїттю борщів у різних регіонах України. Адже, окрім класичного українського борщу (рецептів якого також безліч), є ще й цікаві нюанси у приготуванні цієї улюбленої народної страви у різних українських містах та землях.

борщ - найсмачніша страва у світі

Так, скажімо, у златоверхому Києві з давніх давен полюбляли не тільки класичний борщ, але й святковий наваристий варіант на буряковому квасі із грибами, квасолею, для густоти із додаванням борошна, а для смаку – дещиці цукру. На стіл такий чудо-борщ подавали густо заправленим сметаною, замішаною на яєчних жовтках (прямо давньоруський майонез, не інакше).

На всяк день обходились без грибів, а замість квасу могли використовувати мочені яблука, що надавали борщу характерної кислинки.

Ще один з улюблених киянами рецептів включає яловичину та баранину у страві, та заправку борщу шкварками.

А от у місті Лева полюбляють у готовий, чи майже готовий борщ, зварений на наваристому бульйоні з мозкових кісток, докидати обсмажені на маслі або салі сосиски або ковбаски, нарізані маленькими шматочками.

Жителі Полтавщини у все, що бачать, жбурляють галушки. Власне, так відбулось із борщем. Борщ полтавський відрізняється від інших борщів тим, що готують його на бульйоні зі свійської птиці і заправляють його не тільки овочами, але і галушками. Подаючи на стіл, в борщ кладуть куряче або качине м’ясо, галушки, сметану і посипають дрібно нарізаною зеленню петрушки.

А от на Чернігівщині до борщу, що зазвичай готують із значною кількісттю яловичини або свинини, додають кислі яблука, вершкове масло, часник і… кабачки. Причому кабачки, як і помідори, не пасерують.

У Криму за всяк час борщ полюбляли і готують за класичним рецептом, як і по усій Україні. Але перед подачею на стіл до нього додають фрікадельки.

У багатьох куточках України відомий рецепт борщу із збірним бульйоном з яловичини і свинини. Подекуди до страви разом з овочами додають ще й дрібно нарізану шинку.

На Поліссі, як і на Прикарпатті, гриби у борщі – то звична справа. А от чорнослив… Так, є й такий рецепт. Дуже смачно!

Про зелений борщ також варто згадати. Дехто вважає, що то є окрема страва. Інші кажуть – що це варіант традиційного українського борщу, тільки без буряка. У будь-якому разі, зелений борщ, не менш смачно, ніж традиційний на буряку. До речі, буряк інколи просто кидають у борщ, інколи попередньо тушать або смажать. Є навіть рецепти, коли буряк запікають цілим і лише потім нарізають у борщ…

У містах борщ може бути без квасолі, але на селі таке майже неможливо. Так само, як і без м’яса. Так, за радянщини у їдальнях можна було зустріти й таке чудо, як “борщ без м’яса”. Тьху, навіть виговорити таке важко. Адже борщ без м’яса, це – оксюморон.

Також у багатьох місцях не уявляють борщ без пампушок, густо натертих часником та присипаних зеленню. Також у багатьох рецептах не жаліють часнику та зелені на сам борщ.

Ну, і зрозуміло, що борщ без сметани, це як тато без мами.

А у нас, сьогодні, до речі, у VD Restaurant Park, на бізнес-ланч буде борщ. Український, класичний…

 

Хорвати знову програли в футбол…

Ну, по-перше, не хорвати, а “Карпати”, не програли, а виграли, і не в футбол, а у… та ні, у футбол. Сталося це ще у травні, коли “леви” у останньому 32-му турі українського чемпіонату здолали “Сталь” із рахунком 3:0. Але то було давно і неправда. А сьогодні на мундіалі хорвати билися, як леви, проти французької збірної і… ну, програли, то й що? Зате як програли! Ця поразка варта багатьох перемог!

Власне, на честь славної гри наших братів-хорватів поділимося з вами цікавим хорватським рецептом. Він не такий складний, щоб його не можна було відтворити вдома. Це – паштіцада!

Паштіцада – традиційна хорватська страва, яловичина, тушкована у вині, її вміє готувати кожна місцева газдиня і, при цьому, щоб ви навіть і не сумнівалися, кожна має свого власного рецепта.

Ми тут наведемо найпростіший рецепт классичної паштіцади, а витребеньки ви вже й самі можете додумати.

Отже, беремо десь півтора кіло яловичої м’якоті зі стегна або плеча, пару скибочок копченого сала, з десяток печериць (можна й шампіньйонів), три великі цибулини, з десяток зубчиків часнику, дві величенькі морквини, два стебла селери. Замість томатної пасти бажано використовувати протерті помідори – вистачить одного чи пари. Також нам знадобиться мелений мускатний горіх, оливкова олія, винний оцет, сіль, мелений чорний перець, гвоздика, лавровий лист і, зрозуміло вино – пів-пляшки будь-якого червоного напівсолодкого вина цілком вистачить.

Спочатку готуємо маринад. Для маринаду нарізаємо селеру (одне стебло) і моркву (однієї вистачить) тонкою соломкою. Бекон і часник (2-3 зубчики) нарізаємо дуже маленькими шматочками. Робимо проколи у м’ясі і поміщуємо туди гвоздику, часник і бекон. У ємність вливаємо 150 мл червоного винного оцту, стільки ж води і ще стільки ж вина. Вина не шкодуйте – воно не пропаде. Додаємо 1 ч. л. солі, перемішуємо і кладемо у розчин м’ясо. Додаємо кілька листочків лавру і відправляємо контейнер у холодильник на дві доби. …Аж 48 годин? Так, це – довгенько, але результат того вартий. До речі, хорватські господарочки радять за ці 48 годин кілька разів перевернути м’ясо, щоб воно гарно замаринувалося з усіх боків.

За дві доби, коли туга з поразки хорватської збірної, власне, вже й пройшла, саме час смажити паштіцаду. Виймаємо м’ясо з маринаду, і нехай воно трохи обсохне.

Дрібно шинкуємо моркву, селеру, цибулю і часник, скибками нарізаємо печериці.

У пательні на оливковій олії обсмажуємо м’ясо з усіх боків і перекладаємо його у товстостінний жароміцний посуд. А у тій самій пательні обсмажуємо цибулю і часник до м’якості, додаємо моркву, селеру і печериці і смажимо 10 хв.

Потім перекладаємо овочі до м’яса, додаємо томатної пасти (або ж протерті помідори), солі й перцю, мускатного горіху, вливаємо ще із 200 грамів вина і – на вогонь. Коли закипить – спробуйте не збожеволіти від запаху! Прокип’ятіть хвилин із 10, потім долийте рідину, в якій маринувалося м’ясо і дайте знову закипіти.

Розігрійте духовку до 180 °С. Накрийте посуд кришкою і поставте м’ясо в духовку на 3 години. Готове м’ясо дістаньте з соусу і зберігайте у теплі. Соус залиште в духовці ще на 30 хв. без кришки: він має загуснути.

Наріжте м’ясо тонкими шматками і полийте соусом. На гарнір подайте картопляні скибки або домашню локшину. Також на столі не зайвими будуть овочі, свіжий хліб, сир та пляшка чи дві червоного вина. Смакуйте паштіцаду у родинному колі. Не забувайте про хорватський народ, що живе на схилах гір біля теплого моря, і саме вони й придумали цю смакотінь. Смачного!