Паніні!

Зроблено дбайливими руками з найсвіжіших продуктів майстрами на кухні ресторану VD Restaurant Park. Скуштуйте, не пожалкуєте!

Домашня локшина: це весело

Так, це дійсно нескладно, хоча придбати готову пасту в крамниці набагато простіше, але ж локшина власного приготування – це може бути цікаво і, між іншим, така проста страва цілком може стати центром уваги запрошених гостей. Оскільки за сучасних ритмів життя мало хто може дозволити собі таку розкіш. А дарма…

Отже, за великим рахунком, для локшини критичні лише два інгредієнта: борошно та курячі яйця. Усе інше – то вже до смаку.

З огляду на одну порцію борошна вистачить 150 грам, і одне яєчко.

Як готувати домашню локшину:

Яйця з дрібкою солі збовтати виделкою. Можна додати приправи: подрібнену зелень, спеції, тощо. Можна додати трохи води: із розрахунку пів ложки на кожне яйце.

Засипаємо борошно, місимо туге, не липке тісто. Для локшини, яка готується за допомогою машинки, тісто може бути більш жорстким, ніж у випадку з качанням вручну. Покладіть грудочку тіста на півгодини в холодильник. Чим крутіше тісто, тим якіснішою буде локшина. Але й тим складніше буде працювати з качалкою — знадобиться прикласти значних фізичних зусиль. Якщо під час розкочування ви втомилися, значить борошна точно вистачає.

Тепер притрусіть дошку борошном, озбройтеся качалкою й розкачайте тісто якомога тонше, десь до шару 1-1.5 мм. Прикрийте тісто на дошці рушником і залиште його ще на півгодини для підсушування.

Посипте тісто мукою зверху, згорніть в рулетик і розріжте навпіл. І тепер нарізайте локшину соломкою.

Ще раз рясно посипте соломку борошном і перемішайте. Розкладіть її тонким шаром і поставте сушитися в тепле місце. Слідкуйте за тим, щоби тісто не злипалося. Щоби цього не сталося, всипте ще борошна. Півдня-день достатньо, щоб локшина підсохла, тепер її можна варити або зберігати. До речі, можна сушити локшину у духовці, за температури 60-80 градусів вистачить кілька годин.

До тижня висушений продукт може зберігатися в холодильнику. Для більш тривалого зберігання слід помістити його в морозильну камеру. Врахуйте, що погано просушене тісто під час заморожування злипнеться.

Для домашньої локшини сорт борошна не має великого значення. Це італійську пасту потрібно готувати з борошна твердих сортів, а в нашому випадку підійде не тільки пшеничне, але і гречане або вівсяне борошно. Їх потрібно змішувати з пшеничним в пропорції 1:4.

Щоб урізноманітнити смак, до базових продуктів (борошно і яйце) додають томатну пасту, соки, навіть какао. Наприклад, трохи бурякового соку допоможуть пофарбувати локшину в рожевий колір без будь-яких хімічних речовин.

А коли робота завершена, можна готувати різні страви. Найпростіший варіант — звичайна варена локшина. Її викладають у киплячу підсолену воду і варять 5 хвилин. Далі залишається тільки злити воду, додати сіль, масло і можна подавати на стіл.

Ще одна поширена страва з локшиною — суп. Варять його на овочевому, м’ясному, курячому бульйоні. Принцип у всіх випадках один — локшину додають за 5 хвилин до кінця приготування. Можна відварити м’ясо окремо, а потім додати в бульйон із локшиною під час подачі на стіл. Смачного!

Про котлети з птиці

P.S .: до речі, про котлети з птиці. Французькою це звучить як Côtelettes de volaille. Винайшов цю страву знаменитий французький кухар Ніколя Апперт (відомий також винаходом консервування в бляшанках). Коли мода на усе французьке занесла рецепт в Росію, назва “де-воляй” отримала нову легенду. Нібито якось в одній з київських ресторацій важлива шишка з самого Санкт-Петербургу на питання офіціанта, а чи не бажають панове скуштувати котлету з птиці за французькою рецептурою, недбало зронила: “А валяй!”. Це одна з “народних” версій назви предтечі знаменитих котлет по-київськи.

Але страва, що в нас традиційно називають курячою котлетою, насправді є не котлетою (котлета має бути на кістці), а курячим крокетом, французькою Croquettes de poulet. Рецепт доволі простий:

Nous prenons 500 g de blancs de poulet, 1 gros oignon, 2 gousses d’ail, 4 oeufs entiers, 1/2 botte de persil frais fries, chapelure, huile de tournesol, sel, poivre au gout.

  1. Pelez et hachez finement l’oignon
  2. Epluchez et émincez l’ail
  3. Hachez finement les blancs de poulet
  4. Nettoyez et épongez le persil. Hachez-le
  5. Mélangez le poulet haché avec l’oignon haché, l’ail émincé, les oeufs entiers et le persil haché dans un grand saladier. Salez et poivrez à votre goût
  6. Versez un fond de chapelure dans une assiette creuse
  7. A l’aide d’une cuillère à soupe, façonnez des boulettes avec la préparation au poulet
  8. Roulez chaque boulette au poulet dans la chapelure. Déposez au fur et à mesure les boulettes au poulet panées dans une grande assiette
  9. Faites chauffer un fond d’huile de tournesol dans une poêle
  10. Voila! La nourriture est prête – vous pouvez manger.

Чому перець зветься “Болгарським”?

Найсмішніше те, що у болгарській мові перець зветься просто “піпер”, тобто “перець”, без жодних префіксів. Походить від грецької назви πιπέρι, яка, в свою чергу , пішла від италійського pepe та португальського pepper. Солодкий перець

В усьому світі солодкий перець зветься просто солодким перцем, і лише в країнах колишнього СРСР його (дедалі рідше) називають болгарським. Пішло це від того, що за радянських часів найбільшим постачальником перцю до радянських магазинів була саме Болгарія.

Аналогічно з’явилась назва “болгарка”, що застосовується на пострадянських теренах до приладу, в усьому світі відомому як “флекс-машина”, а бо ж кутова шліфувальна машина. Будівельний трест “Главболгарстрой” масово будував у СРСР різноманітні об’єкти, при цьому болгарські будівельники застосовували флекс-машини німецького виробництва. Їх радянські колеги, які ніколи до тих пір не бачили такого обладнання, прозвали його “болгарками”…

Але ж повернімося до перцю. Ця рослина прийшла до нас з Америки, де й досі зростає у дикій природі і культивується тубільцями. У Європі перець швидко набув широкого поширення ще з Середньовіччя, особливо у південних країнах. Існує кілька сотень сортів, що традиційно поділяють на гіркі та солодкі. На наших теренах найбіль популярним серед солодких є Куртовська Капія 1619. Капія – це слов’янизована латина: Capsicum – власне перець. А Куртово-Конаре – то кметство у Болгарії, у Пловдівській області.

Солодкий перець

Переваги та недоліки солодкого перцю:

  • Солодкий перець низькокалорійний і відноситься до дієтичних продуктів, а за вмістом вітамінів С і А, перець є лідером по здатності підвищувати імунітет
  • Нейтралізація вільних радикалів, чим характеризуються плоди рослини, допомагає в лікуванні великого спектру захворювань. До того ж термічна обробка не призводить до знищення корисних речовин
  • При болях в суглобах і підвищеному холестерині даний овоч рекомендується до постійного вживання
  • Запобігає розвитку ішемічної хвороби, внаслідок великого вмісту в перці вітаміну В6 і фолієвої кислоти. Лікопен, речовина що рідко зустрічається, присутня в солодкому перці і зупиняє розвиток метастаз
  • Солодкий перець рекомендується і курцям, він очищає від токсинів легені і усуває їх патологічні зміни. При енфіземі дихальних шляхів перець радять вживати щодня
  • Відзначено також сприятливий вплив овочу на травну систему. Надає антибактеріальний і протизапальний ефект
  • Вітамін Р і аскорбінова кислота служать захистом від передчасного старіння, ламкості кровоносних судин, сприяють зміцненню стінок капілярів, роблячи їх більш еластичними Солодкий перець гарний, як профілактика атеросклерозу і тромбозу
  • Солодкий перець за своїми унікальними властивостями прирівнюється до моркви, і так само відомий своєю користю для зростання і зміцнення нігтьових пластин і волосся, впливає на наш зір і регенерацію шкіри
  • Солодкий перець рекомендується включати в раціон людей, які страждають шкірними дерматитами, цукровим діабетом, у яких безсоння і постійні стреси, неуважність і погана пам’ять
  • Для людей інтелектуальної праці і досягли пенсійного віку, солодкий перець є головним помічником і цілителем
  • Великий вміст в овочі мікро- і макроелементів сприятливо позначається на здоров’ї жінок, особливо при вагітності. Щоб не виникли проблеми з кістковою системою, волоссям, зубами і нігтями рекомендується щоденне вживання солодкого перцю. Так само з цієї причини радять включити овоч в свій раціон і людям зі слабкими волоссям, в тому числі і чоловікам, так як перець здатний попередити облисіння
  • Солодкий перець застосовується в приготуванні різних мазей, пластирів для лікування невралгії, радикуліту, артриту, тощо.

Солодкий перець

Але…

  • Підвищенний вміст ефірних масел у перці може привести до алергічних реакцій, у вигляді свербежу та висипань
  • Неправильна обробка перцю також може завдати шкоди. Насіння перцю характеризуються гіркуватим смаком, його краще видаляти перед приготуванням різних страв
  • Солодкий перець знижує артеріальний тиск, і вживати його у великих кількостях гіпотонікам не рекомендується
  • Алкалоїд капсаїцин, що надає перцю пекучий присмак, здатний дратувати стінки шлунка, викликаючи біль при гастриті і виразках
  • Солодкий перець сприяє збудженню апетиту, так що бажаючі схуднути повинні прийняти дане до відома
  • Є протипоказання людям, у яких хвора печінка і нирки, присутній геморой, а також епілептикам і страждають підвищеною збудливістю ЦНС.

Яка суперечлива штука, той перець. І дуже-дуже смачна, до того ж застосовується при приготуванні багатьох страв. Смачного!

М’ясо по-французьки або історія та непорозуміння (частина 2)

…продовження. Початок раніше у блозі.

Насправді ж назва “м’ясо по-французьки”, як і сама страва, з’явилися у Радянському Союзі. Наразі її появу виводять від іншої страви, авторства Урбе Дюбуа, так званої телятини Орлов (Veau Orloff), названою так на честь Олексія Орлова – племінника відомого фаворита російської імператриці Григорія Орлова.

Втім, де та коли з’явилась телятина Орлофф – точно невідомо. За два роки після конференції 1956 року у Парижі помирає генерал Красинський, і Еміль Бернар перебирається до Берліну, де йому знайшлося місце на кухні у палаці регента Прусії Вільгельма I. Ще за два роки до Еміля приєднується й Урбе Дюбуа , який стає особистим кухаром Вільгельма I, згодом імператора, що разом з канцлером Бісмарком об’єднав німецькі землі.

Урбе набуває шаленого авторитету як головний королівський кухар і як знавець багатьох національних кухень. Саме з його подачі у Франції, а згодом в усій Європі приживається звичай починати обід у російському стилі (a la russe) – з закусок.

Працюючи у Берліні, Урбе починає активно писати книжки про кулінарію. Його перу належить фундаментальна праця “Кухня всіх країн, космополітичне дослідження, де зібрано безліч рецептів, німецької, французької, італійської, англійської, російської, польської та інших кухонь”. Книга була видана у 1968 році в Парижі. В одній з подорожей між Берліном та Парижем Урбе зустрічає у Потсдамі своє кохання, Марі-Віржині-Луїз Боде, з якою й побрався у 1968 році у 50-річному віці, вже маючи двох спільних дітей. Згодом в них народилось ще троє дітей.

Загалом Дюбуа написав 8 книг, усі вони були видані в Парижі, ще за життя майстра три з них було перекладено англійською та видано у Лондоні. І саме в третій з його книг “Школі кулінара” (повна назва: “Школа кулінарії, основні методи приготування, економічні аспекти, кухня, кондитерська, офіс. 1500 рецептів”), виданій у 1971 році й з’явився вперше рецепт такої страви, як телятина Орлов (Veau Orloff).

Зрозуміло, у рецепті нема жодного натяку на майонез. Від початку йдеться про телятину із шампіньйонами, обсмаженими із цибулею, беконом та морквою та запеченими під соусом бешамель. У французьких поварених книгах класична телятина Орлофф готується без сиру, тільки під бешамель. Запікання під сиром вважається вже більш сучасною варіацією страви.

Рецепт набув чималої популярності, а у Росії так став ледь не обов’язковим атрибутом придворної кухні. Цікаво, що термін Veau Orloff вживається переважно у Франції, в той час як у Росії страву називали “Жаркоє тєлятіни с бєшемєлєм”, принаймні саме так страва позначена у авторитетному виданні Олени Молоховец “Пода́рок молоды́м хозя́йкам, или Сре́дство к уменьше́нию расхо́дов в дома́шнем хозя́йстве”.

Після жахів жовтневої революції у Росії було якось не дуже ситно, але, коли наприкінці 1920-х років країна почала потрохи оговтуватись, партія взяла курс на вичищення з пам’яті бідь-яких буржуазних символів, серед іншого, стартувала компанія з перейменувань кулінарних страв. Саме тоді беф-мірантон став “яловичиною, запеченою у соусі з цибулі”, котлета де-воляй перетворилась на курячу відбивну, а телятина Орлофф взагалі зникла з кулінарних збірників. Принаймні, ми не знайдемо цю страву у знаменитій “Книге о вкусной и полезной пище”, ані в першій редакції від 1939 року, ані в післявоєнних. До речі, соус бешамель там є, але під невиразною назвою “білий соус”.

Звідки ж походить назва “м’ясо по-французьки”. Усе дуже просто: через майонез, який тривалий час був у СРСР наддефіцитним, а потім став просто дефіцитним продуктом і завжди вважався складовою “святкових” страв. Соус майонез став для радянських людей символом “французькості”. Хоча у Франції існує понад тисячу рецептів соусів, серед яких маонський соус (майонез) не самий популярний. Але у СРСР майонез став головним соусом.

Також ідея запікання під сиром, ще одним дефіцитом радянських часів, вважалась проявом “буржуазності” і певним чином асоціювалася із французькою кухнею для забезпечених буржуа. При цьому, аби компенсувати нестачу дорогих та дефіцитних складових страви (якими за СРСР були м’ясо, сир та майонез), “класичне” радянське м’ясо по-французьки наполовину, а то й більше, складається з картоплі.

Хто першим пустив у маси рецепт запікання м’яса із картоплею під майонезом та сиром – важко сказати, і, мабуть, ніхто і не признається – оскільки сама ідея є гастрономічним злочином. Адже майонез – соус категорично не призначений для нагріву, а тим більше запікання, він має використовуватись лише у холодному вигляді у салатах. При нагріванні майонез розпадається на фракції, оскільки фізично є дисперсним розчином.

Чи справедливо пов’язувати між собою телятину Орлофф від Дюбуа та м’ясо по-французьки? Здається, що ні, але кожен, хто вміє користатись Yandex, скаже, що у Рунеті саме від першого виводиться друге, а більш адаптована “народна” версія, так взагалі прямо й каже, що Дюбуа для Орлова у Парижі запікав м’ясо під майонезом та сиром… Та він би застрелився, той Дюбуа, але б не став гріти майонез…

Втім, не важливо. Хто так вважає, нехай їсть підігрітий майонез, Дарвін був би не проти. А от якщо видалити із рецепту майонез, то страва виходить доволі непогана. Сир чудово плавиться і з вершками. А якщо приготувати класичний бешамель, то буде взагалі дуже й дуже непогано.

А от щодо назви… М’ясо по-французьки: звучить начебто й непогано. Краще ніж телятина Орлофф. Але справжнє м’ясо по-французьки – то усе ж таки Bœuf Bourguignon, яловичина по-бургундськи, тушкована з овочами у густому соусі з червоного вина. Втім, це вже зовсім інша історія.

М’ясо по-французьки або історія та непорозуміння (частина 1)

Дивна штука, але така поширена страва, як м’ясо по-французьки до Франції та французької кухні не має жодного відношення. Французькі кухари, напевно, втратили б мову від самої ідеї запікати сир із майонезом. Але історія страви усе ж таки якимось чином пов’язана із Францією і… яка ж це цікава штука – історія!

Насправді ж назва “м’ясо по-французьки”, як і сама страва, з’явилися у Радянському Союзі. Наразі її появу виводять від іншої страви, російсько-французького походження, так званої телятини Орлов (Veau Orloff), названою так на честь Олексія Орлова – племінника відомого фаворита російської імператриці Григорія Орлова. Яким чином все відбулося – це цілий пласт історії.

Почнемо з того, що такий собі Урбе Дюбуа, хлопчина з Провансу, працював на кухні готелю свого дядька, Жана Дюбуа. Той Жан мав за честь свого часу служити шеф-кухарем у славетного бонапартистського генерала Анрі Гас’єна Бертрана, чиє ім’я згодом було викарбовано на Тріумфальній Арці у Парижі. Отож дядько Жан, побачивши хист малого Урбе до кулінарії, вчив хлопця тонкощам прованської кухні, натаскуючи його на посаду шефа у ресторані свого готелю.

Втім, хлопцю мріялось про більше, і у 1840 році у віці 22 роки Урбе рушає до Парижу, де потрапляє учнем на кухню у будинку №19 на вулиці Лаффіт. Саме тут мешкав із сім’єю Джакоб (Джеймс Майер) Ротшильд, про якого графиня Марія Нессельроде писала своєму чоловіку Карлу, на той час міністру іноземних справ Російської імперії: “Чи знаєш ти, хто віце-король чи, навіть, король Франції? Це – Ротшильд”.

Кухню будинку Ротшильдів у Парижі заклав сам великий Марі-Антуан Карем – “кухар королів та король кухарів”, батько високої французької кухні. І хоча на час прибуття Урбе до Парижу Карем вже сім років спочивав на Монмартрі, але кухарська школа, закладена ним, жила своїм життям за адресою Лаффіт, 19, і Урбе випала честь саме тут пройти свої перші кухарські університети під наглядом Луї Хааса, шеф-кухара будинку Ротшильдів.

Пропрацювавши кілька років у Ротшильдів, Урбе йде у вільне плавання, працюючи су-шефом у славетних паризьких закладах того часу: Café Tortoni, le Café Anglais та Le Rocher de Cancale. У “Англійському Кафе” шефом був сам Адольф Дюглере – ідол того часу у світі кулінарії. У “Роше” шефом був Лангле – беззаперечний гуру в питаннях нормандської кухні.

Приблизно у ті часи Урбе Дюбуа потрапив в поле зору графа Олексія Орлова. Олексій Федорович увійшов в історію Росії, як особа наближена одразу до трьох російських імператорів. Він немов тінь усюди супроводжував Олександра I під час численних війн з Наполеоном, за що й здобув звання генерал-ад’ютанта. Згодом він особисто очолював придушення офіцерського повстання 14 грудня 1825 року на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі, за що й отримав графський титул від Миколи I. Тривалий час виконував особливі доручення імператора, переважно дипломатичного характеру, хоча час від часу залучався й як керівник каральних заходів по придушенню різноманітних повстань на території Росії. У 1820-х Орлов активно подорожує Європою із дипломатичними візитами, деякий час служить російським послом у Стамбулі, активно відвідує європейські столиці. Серед іншого у 1939 році, супроводжуючи майбутнього імператора Олександра II, який блукав Європою у пошуках нареченої.

Останній закордонний візит Орлова того періоду – відвідання Лондона у почті Миколи II у 1944 році. Того ж року граф змінює померлого Бенкендорфа у кабінеті головного жандарма Російської імперії. Цікаво, що того ж самого року молодий Урбе Дюбуа полишає Париж і відправляється до Росії служити кухаром у графа Орлова.

Треба відмітити, що за тих часів вельможні росіяни не мислили іншого кухара у себе вдома, ніж французького. Після перемоги на Бонапартом це стало трендом і призвело до того, що будь-який француз, який вмів хоча б зварити бульйон, мав шанс влаштуватися кухаром у Росії, де “дворян” було багато, а французьких кухарів на всіх не вистачало. Зрозуміло, що при дворі та у князів служили справжні майстри, що радо полишали Париж заради шаленої платні у Санкт-Петербурзі та Москві. Першим був сам Марі-Антуан Карем, який, хоча й не витримав клімату Північної Пальміри більш ніж пів-року, стежину таки протоптав. При дворі Миколи I шефами працювали такі зірки, як Жан Жебон, Петі, Тю, Гільта, Жабон та інші, які, власне, й створили російську “високу” кухню, що проіснувала до листопада 1917 року.

Урбе став кухаром при дворі Орлова. Мабуть граф добряче переймався афоризмом Карема: “Досвідчений великий дипломат завжди має гарного кухара”. Дарма, що на той час граф вже був не дипломатом, а жандармом. Урбе керував кухнею в палаці графа Орлова у Стрельні до 1956 року.

У 1956 році граф їде до Парижу, де веде тривалі переговори та підписує від імені Росії Паризький мирний договір по результатах програної Кримської війни. Того ж самого 1956 року у Парижі Урбе видає першу книгу, у співавторстві з Емілем Бернаром, кухаром польського генерала Вінцента Корвина Красинського. Книга у двох томах має назву “Класична кухня, практичні, емпіричні та демонстративні дослідження французької школи, що застосовуються у російській кухні”.

Цікаво, що на обкладинці (примірник досі зберігається у Франції), Урбе позначив себе як учня Луї Хааса (з дому Ротшильдів) та кухара графа Уруського. На той час австрійський граф Северин Мацей Леон Уруський (із старовинного волинського роду) був тайним радником та гофмейстром російського імператорського двору. Коли саме Урбе Дюбуа полишив кухню графа Орлова (в той самий рік він стане князем) – невідомо. Але саме Орлову Дюбуа через п’ятнадцять років присвятить свою нову страву, від якої нині виводять родовід м’яса по-французьки.

…продовження у наступному пості.

Flambé – запальна кулінарія

Якщо бажаєте додати до запальної вечірки справжнього вогню – замовляйте страву “фламбе”.  Не пожалкуєте. Власне “фламбе” – це не “що”, а “як”.

Flambé – запальна кулінарія

Фламбування — спосіб приготування їжі чи, швидше, кінцевий етап приготування, останній яскравий акцент. До страви додають невелику кількість міцного алкогольного напою, зазвичай бренді або рому та безжально підпалюють. Яскравий сполох додає видовищності, тому фламбування може відбуватися як у надрах кухні ресторану, так і в ресторанній залі, або на терасі ресторану, безпосередньо перед подачею страви на стіл. Зазвичай гості закладу у захваті від цього фокусу.

Полум’я швидко видаляє із страви спирт, але лишає нотку присмаку грилю і, залежно від напою, ледь відчутний шлейф запаху піратських скарбів, опалених сонцем карибських берегів та танцюючу у мареві океанських обріїв посмішку Веселого Роджера.

Апріорі, з огляду на пожежну безпеку фламбування беспосередньо у ресторанній залі можливе лише за наявності спеціального сервувального приладдя, посуду та відповідних навиків у шефа чи у су-шефа. Адже, без сумнівів, приборкання вогню капітан кухарської команди не довірить юнзі (а ром слід тримати якомога далі від боцмана).

Зрозуміло, що найчастіше кандидатами для фламбування є страви з м’яса. Але також непоганий ефект виходить із стравами з фруктів або із кондитерією. У цьому випадку полум’я дарує страві карамельні нотки.

Справжні гурме цінують фламбе за характерний присмак і вдовольняються самою лише стравою, не полюючи на спецефекти. Але якщо мова йде про бенкет, то фламбування цілком може стати видовищною розвагою. Тож не полінуйтесь, замовляючи бенкет, поцікавитись у адміністратора, чи можливо влаштувати це невеличке шоу для гостей вечірки.

Flambé – запальна кулінарія

У VD Restaurant Park для дорогих гостей ця примха цілком доступна. Окрім яскравого видовища гостей чекає вишукана страва фламбе з телятини із печеним яблуком під ніжним грибним соусом. Смачного!


Мне столик с видом на мечту,

эспрессо и фламбе с заката!!!

Нет, больше ничего не надо, а впрочем…

…на ладонь звезду и блюз с горчинкой шоколада!!!

ჩახოხბილი!!!

Так, генацвалє, сьогодні в нас справжнє свято грузинської кухні, адже на обід в VD Restaurant Park сьогодні подають чахохбілі!

Чахохбілі - дуже смачно!

Назва страви походить від ხოხობი – “фазан”. Саме з м’яса цього птаха і готували горді сини гір смачнюче рагу. Особливості приготування – м‘ясо спочатку обсмажують без жиру – “насуху”. Потім додають томати, прянощі, подрібнений часник, в деяких варіантах — обсмажену цибулю і інколи навіть картоплю, якщо іншого гарніру не заплановано. Продукти тушкуються в соці, що виділяють овочі, воду до чахохбілі не додають. Серед прянощів бажано додавати кінзу, уцхо-сунелі, аджику та коріандр. Найкраще до чахохбілі пасує сухий розсипчастий рис, або ж банальна вермішель. Але, за великим рахунком, будь-який гарнір не буде зайвим.

Зрозуміло, що фазанів на всіх не напасешся, тому в сучасних умовах страву готують з курки. Але, все одно смачно, що просто неможливо.

До речі, як відомо, саме чахохбілі з курча із горіхами було улюбленою стравою Йосипа Віссаріоновича Джугашвілі. Такий собі мікс чахохбілі та сациві. Чахохбілі та лобіо були обов’язковими атрибутами будь-якого застілля за участю Сталіна. Власне коли “батько народів” пригощав Черчіля та Рузвельта сациві у 1945 у Криму, на столі парував “кровний брат” сациві – найніжніший чахохбілі з горіхами, а у склі тихо бринів від нетерпіння п’ятидесятиградусний вірменський “Двін”, та шляхетно дихала ялтинським бризом картвельська “Хванчкара”.

Ще одна цікава байка про Сталіна та чахохбілі пов’язана із п’єсою Іль’ї Сургучова – письменника з Ставропілля, що довгий час жив у Парижі. Одноактний твір має дивну назву – “За чахохбілі”. У ньому йдеться про кухара-кавказця, що готує традиційну грузинську страву. Серед іншого у п’єсі згадується про участь кухара у пограбуванні скарбниці. На смертному одрі Сургучов розповів лікарю про те, що у 1905 році коли шестеро крадіїв-гастролерів з Кутаїсі спробували пограбувати у Ставрополі Державний Банк, п’ятеро були схоплені поліцією, а от шостий втік. Він переховувався у готелі “Калужскоє подвор’є”, що належала сім’ї Сургучових, де протягом півроку вдавав з себе кухара, і таки дійсно готував. Особливо йому вдавалося чахохбілі. Невдаху-злодія звали, як він сам відрекомендувався, Йосип Віссаріонович Джугашвілі. Отакі справи, генацвалє…

Méli-mélo, або метушня по-французьки

Так, деякі гастрономічні терміни просто вражають своєю незвичністю та… так, вони дещо чудернацькі.

“Мелі-Мело” з сьомгою по-норвежськи

От, скажімо, Мелі-Мело. Авжеж, дивна назва для страви. Якщо ви трохи знаєте французьку, то почуєте у слові дещо знайоме. Аujd, ніби схоже на меланж. Так, слова мають спільну етимологію. З мови Ванесси Параді та Жан-Поля Бельмондо méli-mélo перекладається як метушня, місиво, плутанина (!!!). А ще як суміш, або, швидше, мішанина, тобто чудернацьке поєднання того, що важко поєднується. Хоча у кулінарії це – нормально, згадайте ту ж збірну солянку.

А тепер зустрічайте “Мелі-Мело” з сьомгою по-норвежськи від майстрів VD Restaurant Park. До складу страви входять сьомга, зелень, огірки, помідори, апельсин, грейпфрут, маслини, оливки. Що? Дивне поєднання, кажете, але ж яке смачне! Втім, замість сьомги може бути й шинка. Спробуйте обидва варіанти. Головне, що треба знати про Мелі-Мело – що це не зовсім страва. Тобто, не тільки страва. Це – ще й трішечки картина, витвір майстра.

Котлета “Ювілейна”

P.S .: Котлета “Ювілейна” готується з курки або свинини. За однією з версій, “Ювілейна” народилася в надрах кухонь знаменитого київського готелю “Континенталь”.
Готель був побудований в 1897 за проектом Владислава Городецького за адресою Миколаївська, 5 (нині – Архітектора Городецького, 5, один з корпусів Київської консерваторії). Це той самий готель, де Бернес написав “Прощай, любимый город”, а Шаляпін, будучи не в змозі пробитися через натовп на власний виступ в сусідньому цирку (там зараз кінотеатр “Україна”), лазив по дахах через слухові віконця. Це в “Континенталі” Осип Мандельштам в підвалі готелю, в культовому кафе “ХЛАМ”, познайомився зі студенткою Академії мистецтв Надією Хазіною – своєю майбутньою дружиною. А ще сюди заходили Булгаков, Собінов, Коміссаржевська, Мейєрхольд, Бальмонт, Ліндер, Сосюра, Садовський, Чигорін, Бучма, Рильський, Остап Вишня …
 
Будучи одним з найбільш респектабельних в місті, ресторан готелю пропонував гостям безліч фірмових страв, найвідоміша з яких – котлета по-київськи. Котлета “Ювілейна” – “молодша версія” знаменитої котлети і відрізняється від неї (в первісному вигляді) відсутністю кісточки. “Просто” куряча котлета з вершковим маслом всередині. Її придумали кухари ресторану в 1939 році, коли в Києві, в тільки но побудованому будинку Верховної Ради проводився Всесоюзний пленум письменників з приводу 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Делегати пленуму жили в “Континенталь” і харчувались в ресторані готелю. Серед перших спробували “Ювілейну” котлету Олексій Толстой, Янка Купала, Всеволод Вишневський, Корній Чуковський, Юрій Олеша, Михайло Зощенко, Сергій Михалков з Наталією Кончаловською, Марієтта Шагінян …
Сьогодні вже немає того ресторану, та й “Континенталя” немає. А котлета “Ювілейна” є. І поласувати нею можна  в ресторані VD Restaurant Park. Зокрема сьогодні ця смакота буде на бізнес-ланч.